Новоград-Волинська         місь­­ка централізована бібліотечна система­­­­
День краєзнавства 

ВІДДІЛ КУЛЬТУРИ НОВОГРАД – ВОЛИНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ 

НОВОГРАД – ВОЛИНСЬКА МІСЬКА ЦЕНТРАЛІЗОВАНА БІБЛІОТЕЧНА СИСТЕМА 

НОВОГРАД – ВОЛИНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА МІСЬКА БІБЛІОТЕКА   ім. Ю. КОВАЛЬСЬКОГО

Драгоманови – Косачі: перегук поколінь 

м. Новоград-Волинський 

2014р. 

План підготовки і проведення загальносистемного

Дня краєзнавства: 

«Драгоманови – Косачі: перегук поколінь»

/ до 165 – річчя від дня народження Олени Пчілки/

1. Підібрати літературу за темою до Дня краєзнавства. 

2. Підготувати вступну бесіду «Олена Пчілка – то є Україна» 

3. Оформити книжково- ілюстративну виставку «Олена Пчілка – світоч національних ідей» 

4. Прес – інформація «Олена Пчілка – зірка українського відродження» 

5. Інформаційне повідомлення « Українська берегиня»

6. Інформіна «Славетний рід Косачів – Драгоманових» 

7. Конкурс на краще декламування віршів Олени Пчілки. 

8. Цикл тематичних папок «Олена Пчілка», «Родина Драгоманових – Косачів». 

9. Вікторина  «Що ми знаємо про Олену Пчілку?» 

10. Консультація біля каталогів і картотек по пошуку потрібної інформації відповідної тематики. 

 

Матеріал підготувала:                                                     Юхимчук С.О., бібліограф ЦМБ 

Відповідальна за випуск:                                               Онищук Л.В., директор МЦБС 

 

«Олена Пчілка – то є Україна»

(Вступна бесіда) 

Яскрава зірка української культури, поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, критик, публіцист, етнограф, фольклорист, журналістка, редактор, видавець, педагог, мати Лесі Українки Ольга Петрівна Драгоманова – Косач – Олена Пчілка.

«Нехай моя додолу ще не пада сила! 

Нехай на любу Україну надивлюсь, - 

Мій погляд променем святим палає;

Нехай з братами ще я словом поділюсь, 

Хай пісня тая ще по світу погуляє.» 

Олена Пчілка 

Олена Пчілка… Нарешті це ім’я дедалі частіше зустрічається на сторінках періодичних видань. Ольга Петрівна Косач посідає значне місце в розвитку української літератури кінця XIX — початку XX ст. Невпокорена натура зі щедрою і гордою душею — так можна охарактеризувати цю непересічну постать. 

Величезна творча спадщина Олени Пчілки, більша частина якої зберігається в рукописному вигляді, детально і ґрунтовно ще не досліджена, належним чином ще не оцінена. У фонді письменниці зберігається велика кількість ненадрукованих художніх творів, статей, рецензій, заміток, листів. 

Творчість Олени Пчілки почалася, по суті, перекладами, яким письменниця надавала особливого значення у своїй літературно-суспільній діяльності. Перекладацькою справою займалася протягом усього життя, вважаючи її одним із важливих засобів розвитку української мови. Своїми перекладами знайомила українського читача з класичними літературними зразками Заходу і Росії: Ґете, Ґейне, Словацького, Пушкіна, Лєрмонтова. З метою популяризації рідного слова перекладає російською мовою власні оповідання і поезії зі збірки «Думки-мережанки». 

Олена Пчілка рано почала займатися громадською роботою, літературною і видавничою діяльністю, брала участь у підготовці випусків альманахів «Рада», «Перший вінок». Вірші й оповідання письменниці друкувалися в українському журналі «Зоря». Власні твори і своє життя вона присвятила боротьбі за українське слово, за збереження народних основ у вихованні дітей.

Олена Пчілка зробила великий внесок у збереження і відродження національної культури. Український народ не завжди мав право говорити, писати, друкувати книжки рідною мовою. Діяла заборона на викладання рідної мови у школах. Письменниця не боялася йти проти настанов тодішньої влади. Вона неодноразово зверталася з вимогою скасувати заборону на друк і викладання в школах українською мовою.       Олена Пчілка вважала, що діти — це скарб, надія, це — молода Україна. Протягом свого життя вона багато працювала для того, аби маленькі українці не виростали перевертнями, вміли шанувати своє, рідне. 

Багато віршів, оповідань, байок написала Олена Пчілка. В них вона вмілою рукою митця змалювала неповторний світ дитинства. В її творах оживають і починають говорити дерева, розмовляють тварини і птахи.  «Я по засіку метений, я на яйцях печений, я від баби втік, я від діда втік, то й від тебе втечу!» Ці слова, мабуть, відомі всім українським дітям. Цю пісеньку постійно співає в улюбленій багатьма українській народній казці «Колобок» головний персонаж — Колобок, який втік від діда, від баби, від зайчика, вовка, ведмедя. Не зміг втекти тільки від хитрої лисиці, яка його з’їла. А подарувала цю казку багатьом поколінням дітей відома українська письменниця Олена Пчілка. Вона записала її за народним переказом. 

Дитяча поезія Олени Пчілки пронизана любов’ю, ніжністю і щирою турботою до дітей. Наймолодша донька Олени Пчілки Ісидора Косач-Борисова так писала про матір: “Олена Пчілка була ворогом муштрування дітей, надуживання дорослих примусом, наказом у стосунках з дітьми, говорячи завжди, що така суворість дорослих з дітьми “пригашує” дух. Так Олена Пчілка уміла сполучати у відносинах з членами своєї родини ніжність, жартівливість і пестощі з неухильним виконанням обов’язків. І тому, коли вчила когось зі своїх дітей чогось (рідної чи чужої мови тощо), то ставила великі вимоги, а водночас за різні дитячі пустощі й провини не карала”.

До речі, письменниця працювала не тільки над творами для дітей. Вона також була визначним вченим-літературознавцем, етнографом, фольклористом, записувала і літературно обробляла народні перекази. Її перу належать такі праці, як «Українські колядки», «Український народний орнамент», «Українські народні легенди останніх років». 

Сьогодні творчість талановитої письменниці повертається із забуття. Довгий період за радянських часів  про неї не писали, не друкували творів, намагалися взагалі викреслити ім’я Олени Пчілки з пам’яті українців. Тільки тоді, коли Україна стала незалежною, почали видавати її книги, шанувати пам’ять про цю талановиту людину, як належить. 

Українська берегиня 

(інформаційне повідомлення)

Олена Пчілка походила з полтавського славетного роду Драгоманових, відомого ще за часів гетьманщини. Предки її перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького, дядько – декабрист Яків Драгоманов – помер на засланні у Сибіру. 

Ольга Петрівна пишалася своїм козацько-гетьманським родом Драгоманів (первісне значення слова «драгоман» – перекладач, урядовець для справ дипломатичних). «В нашій драгоманівській сім’ї, – згадувала вона, – збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженні таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині».

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова, в одруженні – Косач) народилася 29 червня 1849 році у дворянській сім’ї юриста Петра Драгоманова в місті Гадячі на Полтавщині. 

Ось як розповідала Ольга Петрівна про місця, де проминуло її дитинство: 

«Була та гадяцька садиба на високій, крутій горі і спускалася до річки Псла. Під самим Гадячем впадає у Псьол річка Грунь і разом з водами Псла оточує великий острів з кучерявими вербами, а поза островом розстеляється зелена долина, поки не замика її на обрію великий вічнозелений бір сосновий… Дивлячись з нашого вікна на все те поєднання гір, води і зеленощів, я завжди думала, що се чи не найкращий на всю Полтавщину краєвид, – а вона ж має так багато чудових куточків». 

Батьки Ольги Петрівни були освічені люди і своїх дітей виховували в гуманістичному дусі. Батько захоплювався літературою, писав вірші, оповідання, збирав народну творчість. Дітей у сім’ї Драгоманових привчали шанувати природу, любити мистецтво. «Українська течія – се було наше природне оточення… Щодо пісень українських, – згадувала Олена Пчілка, – то не знаю, чи ще в якомусь панському домі співано їх так багато, як у нас». Мати й сама мала гарний голос, знала безліч пісень і співала їх дітям. 

Коли діти підростали до «книжної науки», тоді вчив їх батько. Олена Пчілка пише в своїй біографії: «На весь вік зосталось у мене вражіння від того, як батько читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого «Тараса Бульбу»: тато кликнув мене під яблуню й почав читати. Здається, ті яскраві малюнки чудового твору вкувалися з одного разу навіки мені в пам’яті».

З дванадцяти років Олена Пчілка навчалася в Київському зразковому пансіонаті пані Нельговської для шляхетних дівчат, де викладав історію її брат, знаменитий на всю Європу інтелектуал Михайло Драгоманов, який мав дуже великий вплив на сестру. Він залучає її до київської «Громади» (культурно – освітньої організації ліберальної української інтелігенції). Тут вона знайомиться з композитором Миколою Лисенком, письменником Михайлом Старицьким, вченими, етнографами і фольклористами Павлом Житецьким, Олександром та Софією Русовими. До «Громади» входив також чернігівець Петро Косач – тоді студент права Київського університету, який став чоловіком Ольги Петрівни. 

Михайла Старицького можна вважати «хрещеним батьком» Олени Пчілки як літераторки. Саме він уперше запропонував їй спробувати себе в перекладі українською. 

«Старицький приніс моєму братові показати свої українські переклади. Читати їх пішли до кабінету. Я почула з кабінету незвичайну декламацію і також проникла туди. По закінченню читання гість і господар щось обговорювали, я слухала, звісно, мовчки, сидячи збоку. – А Вам подобаються ці вірші? – спитав мене Старицький. – Так, – відповіла я. – Вони такі незвичайні! Обидва Михайли Петровичі розсміялися. Між тим, поезії Лермонтова, Міцкевича і Байрона українською – в тодішні часи могли видатися незвичайними не тільки юній «пансіонерці», але й представникові серйознішої публіки, більш знайомої з літературою. Після цього випадку Старицький, приносячи свої проби, жартома запрошував і мене: – Чи бажаєте послухати «незвичайні» вірші? Навесні 1868 року Старицький особливо захопився додатковими перекладами казок Андерсена і з цього приводу втягнув до українського письменства й мене. Тоді я вже була «на волі», бо ще 1866 року закінчила своє навчання; якийсь час я прожила в матері, у Гадячі (в нашій чудовій Драгоманівській садибі!), проте від зими 1867-го я знову жила в Києві, в братовій сім’ї, доповнюючи свою освіту різними мудрими книжками, які тодішня передова дівиця мусила прочитати. Про писательство, признаюся, я в той час зовсім не думала. Моєю першою літературною працею (навесні 1868-го) була випадкова компіляція якоїсь французької статті, на яку мене скерував брат, він же і прилаштував мій фельєтон до «Петербургских відомостей». Невимовна була моя радість, коли я побачила свою працю надрукованою і навіть отримала за неї гонорар від редакції «Петербургских відомостей». Мій тріумф став відомий мешканцям другої половини будинку. Але Старицький, зайнятий тоді, як я вже сказала, перекладами казок Андерсена для видання цілої збірки, «напав» на мене, щоб я також спробувала себе в перекладі, ну хоча б того ж таки Андерсена українською мовою. Скільки я не відмовлялася, що не зможу добре зробити це – такою незвичною і важкою здавалася мені подібна праця, – Старицький дуже підбадьорював мене, запевняв, що українська мова рідна мені, що я так добре розмовляю українською. Нарешті, щоб захопити мене цією працею, купив і подарував мені томик в гарній оправі казок Андерсена французькою мовою, запевняючи, що мені значно легше буде перекладати з мови чужої, аніж я спробувала б перекладати з російської. Дві казки, нарешті перекладені мною з подарованої книжки, викликали в Михайла Петровича захват. Згодом я переконалася: якщо Старицькому подобалося чиєсь письмо, то завжди подобалося надзвичайно! Це можна пояснити як натурою його, що захоплювалася, так і пристрасним його бажанням збільшити коло українських письменників».

Славетний рід Косачів – Драгоманових 

(інформіна)

Останні представники давніх родів Драгоманових і Косачів осіли  на Полтавщині і Чернігівщині в к. ХVІІ  на поч. ХVІІІ століть. Відтак родина Косачів-Драгоманових, у якій народилася майбутня письменниця Леся Українка, жила за чітко встановленим розкладом родин  української аристократичної старшини того часу. Якщо Ольгу Драгоманову-Косач можна охарактеризувати як берегиню української аристократичної родини, то її дочці Ларисі Косач-Квітці  судилося стати не лише поетесою, драматургом, публіцистом, а й «духовним вождем» української інтелігенції зламу минулого століття. Однак в радянську епоху перетворилася на  «співачку досвітніх вогнів». Попри існування великої кількості наукової літератури про суспільно-політичні погляди Лесі Українки, категорія національної свідомості ще й досі належно не поставлена в лесезнавстві. До цього, очевидно, спричинився той факт, що в силу фальсифікацій і через відсутність відповідних джерел дослідники не володіли повнотою знань про політичну діяльність поетеси, ігнорували той факт, що Лариса Косач та її художня спадщина  мали вирішальний, безпрецедентний вплив на формування національної свідомості української інтелігенції, того «панства», з якого сама походила. Поетеса духовно врятувала націю, яка вже пробудилася, але лишилася не свідома свого стану. Тобто з’ява «духа нації» – Лесі Українки – була обумовлена новою свідомістю і нею ж викликана. 

Геніальна у своїй передбачливості О.П. Драгоманова-Косач у 1884 році, добираючи псевдонім дочці, поєднала з іменем України  творчу долю своєї тринадцятилітньої Лариси. Відтоді Леся Українка своїм промовистим іменем і словом, глибинно осмисленим, дала нове життя українській літературі в останні роки ХІХ століття.     

Безперечно, Лариса Косач, дворянка, дочка дійсного статського радника, предводителя повітового дворянства і письменниці Олени Пчілки (також дворянки) мали винятково сприятливі обставини для шліфування вродженого мистецького хисту. Її мати належала до того покоління українофілів, які рятували від занепаду скарби української народної культури, берегли звичаї, традиції, тобто готували зруб для нових пагонів.  Однак лише сентиментами до української старовини неможливо було скріпити основи законного права на існування народу не як етномаси, а як повноцінної нації. І О.П.Косач цілком свідомо взяла на себе обов’язки трудолюбивої Пчілки (її праця потребувала не лише відваги моральної, а й фізичної і фінансової), щоб дочка стала Українкою. Передбачлива мати псевдонімом дочки наче поставила печать на документі нової епохи – на політичну арену вийшла поневолена інтелігенція, яка не погоджувалася зі своїм статусом і готова боротись за місце під сонцем, за свої права. Отже, Леся Українка ознаменувала епоху переходу від українофільства як руху в умовах безприкладного  національного поневолення інтелігенції до українства нового покоління. Безсумнівно, це ім’я (Леся Українка) було не лише волевиявленням  матері. Доросла дочка і зріла письменниця ніколи не зрікалися його, хоча, як знаємо, прибирала інші псевдоніми для підпису суспільно-політичних брошур. Однак у красному письменстві завжди залишалась письменницею свого народу – Лесею Українкою.

Варто також зауважити, що рід Драгоманових-Косачів уславився  в історії літератури не лише іменем Лесі  Українки. Є відомості, що її дід Петро Якович Драгоманов писав вірші.  Серед письменницького грона найближчих родичів Лесі Українки виокремлюється передусім ім’я її матері Ольги Петрівни Косач (Олени Пчілки) – громадянської діячки, письменниці, етнографа. Старший брат  Михайло ( в літературі – Михайло Обачний) – прозаїк, поет, учений-фізик, який передчасно пішов із життя, не розкривши вповні свого таланту. Сестра Ольга     ( псевдонім Олеся Зірка) – перекладачка, літописець, яка закріпила  за собою моральне право стояти на сторожі та фактологічній автентичності біографічних фактів Лесиного життя. Олена Антонівна Косач ( в одруженні Тесленко-Приходько), рідна сестра Лесиного батька, теж пробувала свої сили в красному письменстві під псевдонімами  Є.Ластівка і Є.Зовиця. Юрій Косач (син Лесиного брата Миколи) відомий як поет, прозаїк, драматург. Оксана Драгоманова ( дочка Лесиного дядька Олександра) теж була письменницею, перекладачкою і чи не однією з перших жінок дипломатичного представництва Української Народної Республіки, піонеркою жіночого міжнародного руху. 

Також через подружжя рід Драгоманових-Косачів прищепив до свого дерева інших видатних діячів культури. Дружина Лесиного брата Михайла Олександра ( з дому Судовщикова) була українською письменницею, відомою під псевдонімом Грицько Григоренко. Чоловік Лесі Українки Климент Квітка – видатний учений у ділянці музичного фольклору. Чоловік сестри Ольги Михайло Кривинюк – український революційний діяч, перекладач, приятель і побратим Лариси Косач. Чоловік сестри Ізидори Юрій Борисов – учений агроном і громадський діяч. Чоловік Лесиної двоюрідної сестри Аріадни Драгоманової Іван Труш – мистець, критик, автор серії портретів  визначних діячів української культури (серед них і Лесі Українки).

Як відомо, могутня творча індивідуальність Лесі Українки сформувалась в родині високого інтелекту. В цій родині звучало рідне українське слово і задушевна пісня, панував дух прадавньої історії і глибока повага до свого національного кореня. Всі члени сім’ї палко любили свою землю, народ, Україну. Це і принесло їм важкі випробування в післяжовтневий період, коли сталінськарепресивна машина безкарно калічила людські долі, знищувала українську інтелігенцію фізично і духовно.           

Олена Пчілка – зірка українського відродження 

(прес – інформація)

Дев’ятнадцяти літ Ольга Петрівна побралася з Петром Антоновичем Косачем, недавнім студентом і приятелем її брата. Після одруження сім’я переїздить на Волинь. Тут Ольга Петрівна займається вивченням народної творчості: записує пісні, збирає орнаменти, починає творити сама. 

У Новограді-Волинському народилося троє старших дітей Михайло, Лариса (у майбутньому Леся Українка), Ольга. 

Весною 1879 року О. П. Косач з дітьми приїхала в місто Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. З перекладів російських і польських письменників була підготовлена і надрукована в 1882 році книга «Українським дітям». 

В травні 1882 року сім’я Косачів переїхала в село Колодяжне на Ковельщині, яке стало з того часу їх постійною домівкою. В родинному маєтку Колодяжному народилися Оксана, Микола та Ізидора. Цей період свого життя Олена Пчілка назве «літературно-педагогічним».

Маючи на меті оточити своїх дітей «такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою», Ольга Петрівна не довіряла «офіційній школі». Тому спочатку разом з чоловіком викладали низку предметів вдома, приватно наймала викладачів, а влітку разом з дітьми постійно подорожує волинськими селами, щоб маленькі Косачі були свідками народних обрядових дійств, знайомилися з легендами та місцевими повір’ями. Результатом вивчення зразків української вишивки, став альбом «Український народний орнамент», який побачив світ у 1876 році та був презентований широкій громадськості на Всесвітній виставці у Парижі. Ольга Петрівна відкрила своїм дітям чари рідної пісні, казки, безсмертної поезії Т. Шевченка, неоціненні скарби рідного слова та багатства світової літератури. Олена Пчілка стає єдиною на той час жінкою-керівником літературно-громадського часопису «Рідний край». На його сторінках редакторка порушує політичні, болючі соціальні питання, що так турбують громадськість на початку бурхливого XX століття. У «Рідному краї» друкують твори як відомих письменників – Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, так і молодих авторів – Олександра Олеся, Павла Тичини, Максима Рильського. Та більша частина творчого доробку письменниці – саме твори для дітей. Ще в дев’яностих роках  вона співробітничала у львівському «Дзвінку», а з  1908 року Олена Пчілка почала видавати додатком до «Рідного краю» журнал «Молода Україна». Спромогтися на нього було нелегко. Готуючи кожний номер, віднаходила вона для маленьких читачів народні примовки, загадки, прислів’я, шаради, байки. У власних статтях намагається пробудити у малечі національну свідомість та прилучає читачів до здобутків світової культури Нарешті «довелося говорити з українськими дітьми, українським словом, в українському часописи». Передплатників журналу 30, згодом -  40 родин, і то переважно інтелігенція боялася передплачувати журнал, вказуючи свої прізвища, зазначали прізвища прислуги. До співпраці у згаданому часопису, крім своїх доньок Лесі Українки, Ольги (Олесі Зірки) редакторка залучила художника О.Сластіона та історика Д.Яворницького. У виданні «Молодої гвардії» інколи наступали вимушені паузи, та коштами й невсипущою енергією редактора журнал протримався до 1915 року. 

В 1914 році для молодших читачів вийшла з друку книга письменниці «Зелений Гай. Віршики й казки з малюнками для дітей», 1918 року – «Байки. Для сім’ї та школи», п’єси «Весняний ранок Тарасовий» і «Казка Зеленого Гаю», у 1919 році написана дитяча опера «Дві чарівниці» та збірка оповідань та віршів для дітей «Книжка – Різдвянка». Більшість дитячих п’єс Олени Пчілки було інсценізовано в аматорських гуртках Києва, Гадяча, Миргорода, Кам’янець-Подільського. 

Дочка Лариса (Леся Українка) – видатна українська письменниця – з гордістю називала свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня. А Л.Старицька-Черняхівська,  порівнюючи з Михасем та Лесею себе, інших однолітків, які навчалися у гімназії, приходить до висновку про незрівнянну перевагу вихованців «материнської школи»: «… вони були далеко серйозніші і освіченіші за нас. Одрізнялися вони від нас і мовою, і одежею. Балакали і ми по-українськи, але се вже була якась мішанина з російщиною, що затопляла нас у гімназії, – Леся ж і Михайло балакали добірною мовою, бо вони і вчилися на ній, що ж до одежі, то й тут вони відрізнялися від нас; скільки пам’ятаю Лесю та Михайла – все пам’ятаю їх в доброму українському вбранню – Михайла в сірій чумарочці, Лесю в спенсері, у вишиваній сорочці, білява голівка гладенько перев’язана стьожкою». 

Ольга Петрівна підтримувала Лесю Українку і морально, і матеріально, і фізично. Їздила з нею на численні операції до Відня, Берліна. Пише Михайлові: «Лесі скілька місяців треба посилати по 80 рублів (бо німкені – 50 руб., та на свій росход, та Леся бере лекції англійської й італьянської мови; я не могла одмовити їй в сему, бо тільки ж вона й «жива» тією всякою словесністю)». 

Відомий лист: «Так, я настояща Ніобея. Которе доростає – погибає. З Ніобеєю тілько діло було краще, бо і діти її покаменіли на смерть, і вона сама закаменіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе! Леся терпить, тобто мовчить і думає, що я не бачу її мук всякого рода, що я навіть не чую, а єї стан фізичний лучче бачу, ніж вона сама. Вона, може, ще трохи надіється на вилічення, а я не надіюсь ні крихти, – всі ці паліативи – це одна мана і скорботна процедура, довга, марудна, тягнуча жили і з слабої, і з цілої сім’ї». 

Початок ХХ століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 рік), чоловіка (1909 рік), Лесі Українки (1913 рік).  У час першої світової та громадянської воєн Олена Пчілка, незважаючи на похилий вік не кидає пера. В рідному Зеленому Гаю на околиці Гадяча вона організовує дитячий аматорський театр, пише для нього п’єси, періодично редагує газету Гадяцького повітового земства. 

Особливу увагу Олена Пчілка присвячувала вихованню молоді в українському дусі. Великою пошаною і любов’ю користувалася вона в середніх школах Гадяча. Молодь з великою увагою слухала цікаві й змістовні доповіді Олени Пчілки про Панаса Мирного та про інших письменників. Учні шкіл, організовані в гуртку українознавства гадяцької української шкільної молоді, в особі Олени Пчілки мали свою улюблену позашкільну вчительку й велику приятельку, яка охоче допомагала членам гуртка організовувати шевченківські свята, а також доповіді на літературні теми, зокрема доповіді про Лесю Українку. 

Лише 1924 року Всеукраїнська Академія наук виклопотала від уряду персональну пенсію для Олени Пчілки, обрала її членом-кореспондентом Академії наук, і письменниця повернулася до Києва, де продовжила творчу працю. Характерно, що саме Олені Пчілці судилося долею стати першою жінкою – членом-кореспондентом УАН. 

Працюючи в Історично-філологічному відділі УАН, вона займалася етнографічними розвідками, писала спогади. Ольга Петрівна Косач весь час перебуває в епіцентрі українського культурницького руху. Вона є активним членом правління літературно-артистичного товариства, одним з організаторів низки заходів за ушанування пам’яті І.Котляревського, активною учасницею створення першої експозиції в Музеї старожитностей (нині Національний художній музей України). Один з сучасників письменниці згадує: «Оселившись у Києві, Олена Пчілка дуже швидко стала маркантною постаттю не тільки серед місцевого українства, що в ньому їй належало одне з чільних місць. Вона стала помітною фігурою і для всього Києва, а в тому числі і для вищої київської адміністрації». 

Ще вона встигла надиктувати Теофану Черкаському, представникові харківського видавництва «Рух» у Києві (заарештованому 1931 року і згодом розстріляному), свою біографію, яка разом з низкою оповідань побачила світ за її життя, а 4 жовтня 1930 року письменниці не стало. Поховано її у Києві на Байковому кладовищі поряд із чоловіком П.А.Косачем, сином Михайлом, донькою Лесею Українкою. Не було промов на похороні, тільки Грушевський сказав: «Вічна тобі пам’ять на рідній землі!». 

Творчість Олени Пчілки 

Свою творчу діяльність Олена Пчілка розпочала перекладами. Першою літературною спробою Олени Пчілки був переклад казок Андерсена за порадою М.Старицького. У 1880 р. опубліковані її „Переклади з Гоголя: Записки причинного. Весняна ніч”, 1882 – книжка „Українським дітям”, до якої вона переклала поетичні твори О.Пушкіна („Анчар”), МЛермонтова („Три пальми”, „Гілка Палестини”, „Мцирі”) та польського поета Сирокомлі („Співець”). Перекладацькій справі письменниця приділяла велику увагу протягом усього життя. Олена Пчілка перекладала твори Кольцова, Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, Тургенєва, Фета, Надсона, Єсеніна, Овідвя, Сапфо, Свіфта, Міцкевича, Словацького, Гюго, Шіллера, Гете, Гейне, Діккенса,Уайльда, Андерсена, Брет-Гарта, Мопассана та ін. Метою популяризації рідного слова вона переклала російською мовою також власні оповідання і поезії із збірки „Думки-мережанки”. Літературна спадщина Олени Пчілки велика й різноманітна. Вона прикметна творчим використанням елементів національного фольклору, який залишив глибокий слід у свідомості письменниці. У її художній творчості присутні всі рівні використання фольклору – від стилізації до авторського переосмислення фольклорних елементів. 

Найбільш виразний зв’язок із народною словесністю є у творах для дітей, які щедро інкрустовані фольклорними образами й поетикою. Письменниця використовувала такі фольклорні жанрові форми, як колискова пісня, казка, приповістка. Обробляючи сюжети, мотиви, образи народних казок та байок, Олена Пчілка надавала їм нового значення, наповнювала своїм авторським змістом. Розвиваючи новий літературний жанр дитячої п’єси, письменниця окремі сюжети та образи брала зі скарбниці народної міфології, вводила у твори народний пісенний та обрядовий матеріал. 

У своїй розвідці “Українська гумористика” (1911) Олена Пчілка вперше в нашій фольклористиці спробувала науково узагальнити й систематизувати народнопоетичні гумористичні тексти, поділивши їх на оповідні й пісенні. Дослідниця виокремила основні теми народної гумористики, звернула особливу увагу на інтерпретацію поважних тем у гумористичних творах, однією з перших відзначила вагомий вплив народного гумору на літературні твори, вказала на витоки гумористичної літератури. 

Одна з останніх праць Олени Пчілки “Українські народні легенди останнього часу” (1925) присвячена народним легендам, які стосувалися подій, пов’язаних з “Калинівським чудом” та “Йосафатовою долиною”. Олена Пчілка перша звернула увагу на появу цих легендарних оповідань, визначила середовище поширення, відзначила їх тематичне розмаїття і джерела походження. Дослідниця правильно підмітила давнє підґрунтя цих новотворів, вказала на цікаві маловивчені теми, зокрема в “калинівських” піснях. Її розвідка дала поштовх студіям молодих науковців. 

Конкурс віршів Олени Пчілки 

Вікторина:

1. Справжнє ім’я Олени Пчілки.       (Ольга)

2. Де народилась Олена Пчілка?      ( м. Гадяч на Полтавщині) 

3. Скільки дітей було у Олени Пчілки?   (6) 

4. Ким вона була? (поетеса, прозаїк, драматург, перекладач, критик, публіцист, етнограф, фольклорист, журналістка, редактор, видавець,педагог). 

5. Кого вважають «хрещеним батьком»  Олени Пчілки як літераторки? ( Михайла Старицького)

6.Кому з відомих письменників належать слова про Олену Пчілку «Родюча, як земля, а робоча, як бджола» (Панасу Мирному). 

7. Як називається збірка оповідань та віршів Олени Пчілки для дітей? (Книжка – різдвянка). 

Список використаної літератури: 

Вітренко В. В. Олена Пчілка та історія між журнальної полеміки навколо європейського питання / В. В. Вітренко // Новоград – Волинські новини. – 2011. – 10 лютого   

Вічні Берегині України: Наук. пр. й розвідки до 150-річчя від дня народження Олени Пчілки та 130-річчя від дня народження Лесі Українки / Редкол.: М. Іванюк (голова) та ін. – Новоград – Волинський: НОВОград, 2001. – 160с.: іл.

Дрофань Л. Берегиня / Л. Дрофань. – Київ: Видавництво «Молодь», 2004. – 206с. 

Її зоря повік буде ясна. Матеріали наукової конференції до 135 – річчя від дня народження Лесі Українки (м. Новоград – Волинський, 25 лютого 2006 року) / Упоряд. В.Римська. – Новоград – Волинський: НОВОград, 2006. – 296с.: іл. 

Ксендзук В. Найкращі літа з життя сього світа: літературно – краєзнавчий нарис / В. Ксендзук . – Новоград – Волинський: НОВОград, 2011. – 163с. 

«Мій дух із тобою, волинський куточок!»: До 160- річчя від дня народження Олени Пчілки // Лесин край. – 2009. – 25 червня. 

Офуркевич О. Родина Косачів і волиняни: Спогади, перекази / О. Офуркевич. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2004. – 64с. 

Римська В. О. Глибокий знавець дитячої душі: (Олена Пчілка) В кн.: Краєзнавчий альманах: місто Новоград – Волинський. Вип. 1 / В. О. Римська . – Новоград, 2009. – 152с. 

Римська В. О. «Родюча, як земля, а робоча, як бджола»: 155 років від дня народження Олени Пчілки / В. О. Римська // Лесин край. – 2004. – 26 червня. 

Римська В. Ясна зірка письменницького сузір’я / В. О. Римська // Новоград – Волинські новини. – 2012.  28 червня.